Короткий зміст
Ця стаття пояснює, що таке арбітраж, і слугує коротким глосарієм основних понять міжнародного комерційного арбітражу.
Комерційний арбітраж – це приватний і заснований на згоді сторін спосіб вирішення спорів між двома або більше сторонами комерційного договору, який призводить до винесення обов’язкового рішення (арбітражного рішення). Таке рішення підлягає виконанню в більшості країн світу відповідно до Конвенції про визнання та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень.
Поняття, що розглядаються в цій статті, включають арбітражну угоду, місце арбітражу, забезпечувальні заходи на підтримку арбітражного розгляду, ad hoc арбітраж та інституційний арбітраж, застосовне право, арбітражний трибунал, юрисдикцію трибуналу, арбітражне рішення, його оскарження та виконання.
Що таке комерційний арбітраж
За своєю суттю комерційний арбітраж – це приватний і заснований на угоді сторін спосіб вирішення спорів між двома або більше сторонами комерційного договору, який призводить до винесення обов’язкових рішень.
Термін «приватний» означає, що в більшості випадків арбітражний розгляд проводиться поза системою державних судів. Сторони арбітражу самостійно обирають арбітрів і визначають процедуру, включаючи порядок і місце проведення слухань. У результаті сторони несуть витрати на весь процес, включаючи винагороду арбітрів, збори арбітражної установи, витрати на оренду приміщень для слухань та всі інші пов’язані витрати.
Термін «заснований на згоді» означає, що арбітраж потребує згоди сторін. Така згода виражається або в арбітражних застереженнях, включених до комерційних договорів, або в окремих арбітражних угодах.
Однією з головних переваг арбітражу є те, що він призводить до винесення обов’язкових рішень, тобто арбітражних рішень, які підлягають виконанню практично в усьому світі. У більшості країн діють закони про арбітраж, що дозволяють визнавати і виконувати арбітражні рішення, винесені на їх території, нарівні з рішеннями державних судів. Виконання арбітражних рішень регулюється Конвенцією про визнання та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень («Нью-Йоркська Конвенція»). На момент написання цієї статті учасниками цієї Конвенції є 169 держав. Відповідно до неї арбітражне рішення, винесене в одній державі-учасниці, може бути визнане та приведене у виконання в усіх інших державах-учасницях (з урахуванням передбачених винятків).
Арбітражна угода
Арбітражні застереження та арбітражні угоди можуть набувати різних форм – від стандартних положень про вирішення спорів у комерційних контрактах до самостійних угод, укладених як до виникнення спору, так і після нього. Незалежно від форми, їх основна мета полягає у підтвердженні чіткого наміру сторін вирішувати спори шляхом арбітражу, а не через державні суди.
Арбітражне застереження може бути дуже коротким, наприклад: «Арбітраж у Лондоні за англійським правом». Водночас воно може бути досить деталізованим і охоплювати широкий спектр питань, включаючи:
- чітке визначення обсягу спорів, що підпадають під застереження, включаючи питання про те, чи поширюється воно, окрім договірних вимог, на деліктні, передбачені законом або інші позадоговірні спори;
- місце арбітражу;
- арбітражні правила та, за необхідності, адмініструюча установа;
- застосовне право;
- кількість арбітрів;
- механізм призначення трибуналу, включаючи процедури за замовчуванням на випадок, якщо одна зі сторін не співпрацює;
- мова арбітражу.
Чим складнішими є комерційні відносини, що лежать в основі, тим більш ретельно ці питання мають бути врегульовані на стадії укладення договору, оскільки погано сформульовані застереження часто призводять до дороговартісних спорів щодо юрисдикції.
Місце арбітражу
Місце арбітражу є одним із найбільш важливих елементів будь-якого арбітражного застереження, оскільки воно визначає:
- правову основу, що регулює арбітражну процедуру (lex arbitri);
- суди, які здійснюють нагляд за арбітражем, включаючи розгляд клопотань про забезпечувальні заходи, питань юрисдикції та оскарження арбітражного рішення;
- чи буде і на якій підставі винесене рішення визнане та приведене у виконання як іноземне арбітражне рішення відповідно до таких міжнародних інструментів, як Нью-Йоркська Конвенція.
Наприклад, якщо місце арбітражу знаходиться в Лондоні:
- арбітражна процедура буде регулюватися Arbitration Act 1996 та відповідною англійською судовою практикою;
- англійські суди виступатимуть як суди, що здійснюють нагляд за арбітражем, і зможуть надавати заходи сприяння, такі як судові заборони (injunctions), розпорядження про надання доказів або допомогу у призначенні трибуналу;
- будь-яка заява про оскарження арбітражного рішення, включаючи за підставами відсутності юрисдикції або істотних процесуальних порушень, повинна подаватися до англійських судів. Якщо згодом знадобиться виконання за кордоном, таке рішення, як правило, підлягає виконанню як рішення за Нью-Йоркською Конвенцією в будь-якій іншій державі-учасниці.
Забезпечувальні заходи на підтримку арбітражу
При виборі місця арбітражу важливим практичним фактором є те, які забезпечувальні заходи доступні в юрисдикції місця арбітражу, наскільки швидко їх можна отримати та які наслідки невиконання таких заходів стороною.
Розглянемо, наприклад, продаж партії нафти. Сторона А, яка є компанією-«оболонкою» з мінімальними активами, доступними для стягнення, продає вантаж стороні B. Сторона B сплачує покупну ціну, і сторона А здійснює відвантаження. Потім сторона А підкуповує перевізника, щоб той перенаправив вантаж в інше місце призначення і іншому покупцеві. У такій ситуації шанси сторони B на стягнення із самої сторони А можуть бути мінімальними. Єдиним реальним захистом може бути або забезпечення вантажу до його доставки в інше місце, або заморожування банківського рахунку, на який була перерахована покупна ціна.
Коли вантаж перебуває в дорозі, часу на ініціювання арбітражу, формування трибуналу, подання позицій та отримання рішення щодо розпорядження вантажем недостатньо. До моменту винесення рішення вантаж може зникнути, а сторона А – вивести отримані кошти з рахунку. Тому стороні B необхідно звернутися до суду за терміновим забезпечувальним заходом – судовою забороною, спрямованою на заморожування грошових коштів і заборону стороні А вчиняти будь-які дії щодо вантажу. Як зазначалося вище, найбільш природним судом для звернення за такими заходами, як правило, є суд за місцем арбітражу.
При виборі місця арбітражу важливо враховувати такі фактори:
- чи мають суди цієї юрисдикції повноваження видавати забезпечувальні судові заборони щодо іноземних активів;
- скільки часу потрібно для отримання забезпечувальної судової заборони в цій юрисдикції;
- чи є в судах чергові судді, уповноважені видавати судові заборони у святкові дні та поза робочим часом;
- які санкції передбачені за порушення судових розпоряджень, включаючи відповідальність за неповагу до суду (contempt of court);
- хто може бути притягнутий до відповідальності за невиконання судових розпоряджень – лише компанія чи також її директори та посадові особи особисто;
- останнім часом також важливим фактором є те, чи може бізнес однієї зі сторін підпадати під санкційні обмеження у вибраній юрисдикції.
Аd hoc арбітраж та інституційний арбітраж
У своєму арбітражному застереженні сторони можуть просто домовитися про «арбітраж» або передбачити проведення арбітражу відповідно до правил певної установи, наприклад London Court of International Arbitration, International Chamber of Commerce або Stockholm Chamber of Commerce. Якщо сторони включають арбітражні правила шляхом відсилання або погоджуються на адміністрування арбітражу певною установою, розгляд буде проводитися відповідно до таких правил.
В інституційному арбітражі застосовні правила насамперед регулюють процедуру. Залежно від установи такі правила, як правило, охоплюють, зокрема, такі питання:
- початок арбітражного розгляду;
- вибір або призначення арбітражного трибуналу;
- відводи;
- прийняття процесуальних рішень до формування арбітражного трибуналу;
- управління фінансовою стороною арбітражу, включаючи запит авансових платежів у сторін та їх розподіл між арбітрами;
- розгляд і затвердження остаточних арбітражних рішень.
В ad hoc арбітражі усі ці питання або регулюються правом місця арбітражу, або підлягають вирішенню судом за місцем арбітражу чи самим трибуналом після його формування. Наприклад, арбітражні правила зазвичай передбачають, що першим етапом після призначення трибуналу є обмін письмовими позиціями сторін. Такі правила також встановлюють строки для подання кожного документа. В ad hoc арбітражі сторони або повинні самостійно погодити строки подання письмових позицій, або звернутися до трибуналу з проханням винести відповідне процесуальне розпорядження. В інституційному арбітражі, якщо сторони погодили розгляд спору одноособовим арбітром, але не можуть домовитися щодо кандидатури, арбітражна установа, як правило, призначає арбітра самостійно. В ad hoc арбітражі, за відсутності згоди сторін, їм доведеться звернутися до суду за місцем арбітражу, який і здійснить призначення.
Інституційний арбітраж, як правило, є більш витратним на початковому етапі. Водночас такі витрати часто є виправданими. Нерідко швидше і в кінцевому підсумку дешевше, коли процесуальні питання вирішуються арбітражною установою на основі усталених правил, ніж із залученням державних судів. Не менш важливо й те, що наявність заздалегідь встановленої процесуальної рамки зменшує ймовірність ранніх тактичних спорів щодо механіки арбітражу, що на практиці дозволяє заощадити як час, так і кошти.
Застосовне (матеріальне) право
Арбітражна угода або основний договір, як правило, передбачають право, що регулює матеріальні права та обов’язки сторін. Наприклад, договір може містити положення про те, що «усі спори, що виникають з цього договору, регулюються англійським правом». Це зазвичай називається правом, застосовним до договору, або матеріальним правом, застосовним до суті спору.
Відмінність між матеріальним правом і правом місця арбітражу можна проілюструвати таким чином. Припустимо, що місцем арбітражу є Англія, однак основний договір регулюється швейцарським правом. У такому разі англійське право регулюватиме процесуальні аспекти арбітражу, включаючи, наприклад, формування трибуналу, його процесуальні повноваження, а також наглядову роль англійських судів. Водночас швейцарське право визначатиме матеріальні права та обов’язки сторін і, відповідно, вирішуватиме, чи підлягають заявлені вимоги задоволенню або відхиленню.
Арбітражний трибунал
Арбітражний трибунал, як правило, що складається з одного або трьох арбітрів, є аналогом судді в арбітражі. Зазвичай в арбітражному застереженні сторони заздалегідь визначають кількість арбітрів і порядок їх призначення. Якщо передбачено одного арбітра, то він, як правило, призначається або:
- за згодою сторін;
- арбітражною установою;
- судом за місцем арбітражу.
Якщо арбітражний трибунал складається з трьох арбітрів, кожна сторона зазвичай призначає по одному арбітру, а двоє призначених арбітрів обирають третього. Якщо ці двоє не можуть домовитися щодо кандидатури третього арбітра, він, як правило, призначається арбітражною установою або судом за місцем арбітражу. Іноді сторони домовляються про те, що всі три арбітри призначаються арбітражною установою.
Юрисдикція трибуналу
Арбітражні трибунали, як правило, мають досить широкі повноваження, хоча й не настільки широкі, як повноваження суддів державних судів. Повноваження трибуналу випливають з арбітражної угоди сторін. Відповідно, якщо арбітражна угода уповноважує трибунал вирішувати спори, що виникають з конкретного договору, це, як правило, визначає зовнішні межі його юрисдикції. Трибунал не матиме повноважень розглядати спори, що виникають з іншого договору, якщо тільки такий договір також не охоплений арбітражним застереженням. Аналогічно, якщо арбітражна угода поширюється лише на спори між двома компаніями-сторонами договору, трибунал, як правило, не має юрисдикції щодо вимог до директорів, акціонерів, афілійованих осіб або інших третіх осіб, які не є сторонами арбітражної угоди. Право місця арбітражу та інституційні правила нерідко передбачають повноваження трибуналу за замовчуванням за відсутності угоди сторін.
Той самий принцип застосовується і до процесуальних повноважень. Якщо сторони передбачили конкретні процесуальні положення, трибунал, як правило, зобов’язаний їх дотримуватися. Наприклад, якщо арбітражна угода виключає повноваження присуджувати судові витрати, трибунал повинен дотримуватися цього обмеження. У разі відсутності угоди сторін щодо процесуальних повноважень трибуналу, вони визначаються правом місця арбітражу та правилами відповідної арбітражної установи.
Одним із основоположних принципів сучасного арбітражу є те, що арбітражний трибунал має право в першу чергу самостійно вирішувати питання про свою юрисдикцію. Це зазвичай називається принципом компетенції-компетенції (Kompetenz-Kompetenz). Таким чином, якщо одна зі сторін стверджує, що дійсна арбітражна угода відсутня або що конкретна вимога виходить за межі її дії, трибунал має право розглянути таке заперечення або як попереднє питання, або одночасно з розглядом справи по суті.
При цьому рішення трибуналу з питання юрисдикції, як правило, підлягає перегляду судами за місцем арбітражу. Якщо трибунал виходить за межі юрисдикції, наданої угодою сторін, винесене рішення може бути скасоване, або місцеві суди можуть відмовити в його визнанні та приведенні у виконання.
Арбітражні рішення
Арбітражне рішення – це визначення арбітражним трибуналом матеріальних прав і обов’язків сторін у межах арбітражу. Воно може задовольняти, відхиляти або іншим чином вирішувати одну чи кілька вимог або питань, що становлять предмет спору. Арбітражні рішення слід відрізняти від процесуальних розпоряджень, які стосуються ведення самого розгляду, наприклад продовження строків, розкриття документів, організації слухань або вказівок щодо подання письмових позицій. Це розмежування має значення, оскільки арбітражні рішення, як правило, підлягають визнанню, приведенню у виконання або оскарженню в судах за місцем арбітражу, тоді як процесуальні розпорядження зазвичай такої можливості не мають.
Існує три категорії арбітражних рішень: проміжні рішення, часткові рішення та остаточні рішення. Проміжні рішення виносяться в ході арбітражного розгляду. Вони являють собою попередні висновки трибуналу щодо окремих питань, що означає, що після завершення арбітражу трибунал може змінити свою позицію і винести інше рішення. Часткові рішення стосуються лише частини спірних питань між сторонами. Такі рішення можуть виноситися, наприклад, у випадках, коли за одним із вимог відсутній захист (заперечення). Часткові рішення є остаточними щодо питань, які вони охоплюють, і, як правило, не можуть бути змінені або скасовані наступними рішеннями. Остаточні рішення виносяться після завершення арбітражу. Вони вирішують усі спори між сторонами і припиняють розгляд. Якщо трибунал не залишає за собою право розглянути будь-які інші питання, після винесення остаточного рішення він, як правило, припиняє свої повноваження і втрачає юрисдикцію для ухвалення будь-яких подальших рішень.
Апеляції
У міжнародному арбітражі те, що часто називається «апеляцією», на практиці є оскарженням арбітражного рішення в судах за місцем арбітражу. Простіше кажучи, це означає звернення до судів тієї країни, де арбітраж юридично «розташований», із проханням перевірити, чи не було допущено серйозного порушення.
Такі суди, як правило, не переглядають спір заново по суті. Їхня роль значно вужча. Залежно від права місця арбітражу, вони можуть повністю або частково скасувати арбітражне рішення, направити справу назад до трибуналу для повторного розгляду або, у обмежених випадках, змінити результат.
Відповідно до англійського права, існує три основні підстави для оскарження арбітражного рішення:
- у трибуналу фактично були відсутні повноваження на вирішення даного спору;
- під час розгляду було допущено серйозне процесуальне порушення, наприклад одній зі сторін не було надано справедливої можливості представити свою позицію;
- трибунал допустив помилку в праві.
Третя підстава відрізняється від перших двох. Сторони мають право домовитися про відсутність права на оскарження арбітражного рішення з підстави помилки в праві. Це часто трапляється в міжнародних контрактах – або в силу прямого зазначення в арбітражному застереженні, або внаслідок вибору інституційних правил, що виключають таке право, наприклад правил LCIA.
Обмежений характер судового контролю є однією з причин, чому бізнес обирає арбітраж. Передбачається, що рішення трибуналу має бути остаточним, при цьому зберігається можливість втручання судів у разі наявності реальних проблем із юрисдикцією, справедливістю розгляду або застосуванням права.
Приведення у виконання
Приведення у виконання – це процес реалізації арбітражного рішення, як правило, шляхом звернення стягнення на активи відповідача для задоволення вимог позивача, присуджених рішенням.
Приведення у виконання в країні місця арбітражу зазвичай регулюється місцевим правом. Наприклад, в Англії арбітражне рішення може, з дозволу суду, виконуватися так само, як судове рішення, і суд може винести рішення відповідно до арбітражного рішення на підставі розділу 66 Arbitration Act 1996.
Приведення у виконання в країнах, відмінних від країни місця арбітражу, як правило, регулюється Нью-Йоркською Конвенцією та національним правом держави, де запитується виконання. Більшість країн мають законодавство, що відповідає положенням цієї Конвенції.
Визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень зазвичай є швидким і відносно простим процесом за умови дотримання певних вимог (наприклад, наявність остаточного рішення та подання оригіналу або належним чином засвідченої копії рішення і арбітражної угоди).
Оскарження виконання можливе лише з обмежених підстав, передбачених Нью-Йоркською Конвенцією або національним правом. Ці підстави багато в чому схожі з підставами для оскарження арбітражних рішень.
Також можливо заперечувати проти виконання на тій підставі, що арбітражне рішення суперечить публічному порядку держави, в якій запитується виконання. У західноєвропейських юрисдикціях домогтися відмови у виконанні на цій підставі досить складно, однак кожна країна по-своєму визначає зміст поняття публічного порядку.
